Василь Коломацький: «Чому ми не пишемо про етичні причини конфлікту, про російську душу?»

Кобза: Пане Василю, Ви щойно повернулися із подорожі в Україну. Розкажіть, будь ласка, про цю подорож.

Василь Коломацький: Так, перші два тижні вересня я провів у Сумах у відпустці. Це був чудовий незабутній час. Я розповім коротко про те, що я бачив, а Ви потім запитаєте про той чи інший епізод.

По-перше, побачився із мамою і братом Андрієм. Відвідав могилу батька.

По-друге, зустрівся із моїми друзями, ще друзями батька: Олегом Прокопчуком, Михайлом Юденковим, Іваном Гопаченком. Це все митці – скульптори і художники. Подивився на їхні роботи, порозмовляли про мистецтво. Навіть на пленер вдалося вирватися.

Зустрівся із відомим сумським архівістом Геннадієм Іванущенком. Мали розмову про архівні справи та історичну науку. Цього року пан Геннадій відвідав Торонто, тому ми з ним спілкувалися вже удруге в нинішньому році.

Зустрівся із відомим громадським діячем Сум паном Віктором Казбаном. Він же – активний діяч сумського Майдану і член виконкому міськради. («Кобза» свого часу розмістила на своїх шпальтах івнтерв’ю з п. Віктором про події Революції). З Віктором Казбаном у нас була цікава дискусія про сучасний момент.

Зустрівся також із сумським письменником Аркадієм Поважним.

Випала рідкісна нагода поспілкуватися у вузькому колі із видатним краєзнавцем-лебединцем Борисом Ткаченком. Пан Борис — дуже яскрава особистість, цікавий співрозмовник і надзвичайно продуктивний дослідник. Він написав і видав п’ять історичних монографій по 800 сторінок кожна. Відчувається, що це дуже мудра і талановита людина.

По-третє, я мав можливість виступити перед католицькою громадою. Тема виступу традиційна – українці Росії. Аудиторія тепло і з розумінням зустріла мою доповідь, були запитання. Пізніше був репортаж у пресі. Після виступу влаштували чаєпиття на відкритому повітрі. Поети з громади прочитали власні вірші.

По-четверте, узяв участь у похованні шести українських воїнів, що загинули в зоні АТО на Луганщині. Дуже вражаюча подія, знакова для історії міста. Це було 6 вересня.

По-п’яте, відвідав урочистості з приводу Дня міста. День міста Суми відзначається в день звільнення від німецько-фашистських загарбників. Прикметно, що сьогодні Україна знову бореться із загарбниками, тому у промовах раз у раз рефреном лунало – боронити Україну від загарбників, від окупантів.

По-шосте, відвідав Сумський художній і Сумський краєзнавчий музеї. У краєзнавчому музеї чудова археологічна виставка про Черняхівську та Волинецьку культури, що в першому тисячолітті нашої ери панували на нинішній Сумщині. Фактично, волинецька культура могла стати основою держави слов’ян, але напад половців трохи зупинив її. Тому центром Русі пізніше став Київ. А міг би бути й Путивль. Дуже раджу любителям історії цю експозицію. Знаходиться вона не в основному будинку, а у філії, що з іншого боку від Центрального універмагу.

На жаль, після здобуття Незалежності розкопки на території області не велися.

По-сьоме, двічі відвідував засідання обласної громадської організації «Майдан». На власні очі побачив нову хвилю політичних діячів і активістів області, за якими, гадаю, майбутнє. Отримав дуже добрі враження.

Також важливо згадати, що відбулися збори редакції сайту «Кобза – українці Росії» у складі: Коломацький, Литвиненко-Орлова, Акіменко. Обговорили план роботи, згадали минувшину. Це, мабуть, втретє за всі 13 років роботи три члени редакції (із шести) зустрілися за одним столом.

З особливим теплом і ностальгією погуляв вулицями міста, де жив ще мій прадід Семен Вязьмін. Між іншим, будинок за адресою вул. Шишкарівська, 55, був побудований до революції прадідом Семеном.  Будинок зберігся. Коли я проходжу повз будинок прадіда, а будинку вже більше ста років, завжди виникає думка про те, що потрібно повернутися до Сум і жити тут. Гадаю, так воно і буде.

Одним словом, дуже багато позитивних вражень. Атмосфера в місті змінилася порівняно з усіма моїми відвідинами Батьківщини. Є відчуття, що Революція Гідності згуртувала людей, дала їм імпульс і надію. Ось це головне.

Кобза: Розкажіть будь ласка про засідання Ради «Майдану». Що обговорювалося?

В.К.: Засідання відбуваються двічі на тиждень в приміщенні обласної державної адміністрації. Вхід вільний для усіх бажаючих. Присутніх було близько тридцяти осіб. Переважно,  чоловіки віком від 30 до 55 років. Соціальний склад можу охаректиризувати «на око». Більшість – бізнесмени. Є також (але в значній меншості) посадовці, військові і викладачі.

На першому засіданні обговорювалися два питання. Зокрема, укладення «чорних виборчих списків». Йшлося про те, кого із депутатів останнього скликання не слід допускати на місцеві вибори. Поіменно проголосували за кожну з кандидатур, а сам список має бути розміщений у ЗМІ з метою поінформування виборців. Мені дуже сподобалися професіоналізм, який простежувався у роботі Ради, і добре продумана організація безпосередньо процесу.

Було взято за основу два знакових голосування: про відставку Януковича і про відставку Уряду, які відбулися після перших розстрілів на Майдані. Всіх, хто був проти відставок, обговорили персонально. Щодо однієї кандидатури, щоправда, виникли суперечки. Вирішили викликати депутата для обговорення. Хвилин через п’ятнадцять жінка-депутат з’явилася у залі і дала роз’яснення з приводу своєї позиції. Були гострі запитання, полеміка. Уявляєте, тридцять чоловіків у залі і одна жінка на трибуні. Роз’яснення аудиторія прийняла і висунула умову, що депутут має пояснити у пресі свою позицію щодо участі у згаданих голосуваннях, і лише в цьому випадку її буде виключено із «чорного списку». Жінка-депутут подякувала за розуміння і залишила засідання.

Друге питаня порядку денного – створення регіональних добровольчих батальонів, що захищатимуть Суми у випадку воєнної агресії, оскільки місто знаходиться усього за 50 кілометрів від кордону. Знову виникла професійна дискусія. Голови батальонів були присутні, розповіли про свою роботу і про існуючі проблеми із законодавчою базою. Справа в тому, що поки що немає законодавства, яке дозволяло б виділяти зброю для територіальних одиниць самооборони. Тому обговорювалося звернення до Верховної Ради з вимогою прийняти відповідні закони.

На засіданні також виступив міський голова. Він відповів на запитання аудиторії про діяльність міської адміністрації. Зауважимо, що о 8.30 вечора він усе ще був на робочому місці.

Засідання Ради «Майдану» справило на мене дуже позитивне враження. Ось громадянське суспільство у своєму самоорганізованому вигляді. Молоде, професійне, пасіонарне, дійове, патріотичне. Це реальний результат Революції Гідності. І надалі, я упевнений, буде більше кроків у цьому напрямку, оскільки саме ці люди становитимуть кадровий резерв нової влади.

Кобза: Розкажіть про поховання учасників АТО.

В.К.:  Бійці загинули в ніч з третього на четверте вересня. Під час обстрілу вони переховувалися у бліндажі, в який влучила ракета залпового вогню. На думку фахівців, залп було зроблено з території Росії.

Очевидно, через ушкодження тіл вояків, їх ховали у закритих трунах, покритих, за традицією, червоною китайкою та прапором України.

Панахида відбулася о дев’ятій ранку на площі перед театром ім. Щепкіна. Церковну панахиду правили священики УПЦ МП, зрозуміло, російською мовою. Відправляв Службу Митрополит Сумський Онуфрій (великий прихильник «Русского мира»). Після панахиди були прощальні промови від керівників міста та області, прощання з квітами. Коло театру зібралося приблизно п’ять тисяч мешканців міста.

Скорботна процесія пройшла з оркестром через усю Петропавлівську вулицю. Це приблизно три кілометри. На Петропавлівський цвинтар прийшли, мабуть, тисячі дві сумчан. Було тісно, але товкотнечі не було. На цвинтарі не лунали промови. Труни опускали в землю під звуки оркестру і залпи салюту. Містяни плескали у долоні кожному герою. Це був дуже зворушливий і високий момент. Місто прощалося із героями, які віддали життя за Україну.

Наприкінці зазвучав Гімн України, і присутні кидали грудку землі у кожну із могил. Люди казали при цьому: «Героям слава!».

У місті оголосили триденну жалобу. У мене було відчуття, що в цей день Суми попрощалися із російським народом як із братнім. Брати не убивають один одного.

Кобза: Розкажіть про атмосферу в місті. Напружена? Піднесена? Про що говорять на вулицях?

В.К.: Атмосфера і напружена, і піднесена водночас. З одного боку, війна. З іншого – Революція перемогла і люди мають надію на майбутнє. Але, знову ж таки, прощання з шістьома загиблими військовими і п’ятдесят кілометрів до кордону… Тобто є відчуття, що все можливе – як добре, так і трагічне. Нинішня атмосфера відрізняється від всіх моїх попередніх відвідин України якимось збуренням почуттів, мобілізацією суспільства. Є відчуття, що це злам історії, що буде нова Україна. Хоча в місті ніби все спокійно.

Усіх, з ким я зустрічався, я запитував: перше, чи стало менше корупції? І друге, чи змінилося ставлення до Росії? Більшість моїх співрозмовників вважають, що корупція зменшилася, інші просто не могли відповісти на це запитання. Стосовно другого питання, відповідали, що ставлення до Росії геть зіпсувалося, і надовго.

Коли запитував, «чи будете підтримувати нову владу», відповідали приблизно так: «поки захищатимуть кордон і опалюватимуть будинки, будемо підтримувати». Хоча усі розуміють, що інфляція «з’їсть» доходи і рівень життя знизиться. Для прикладу, у Сумах люди живуть на 60-70 ам. дол. на місяць на члена родини. Тепер уявіть, що означає ще знизити доходи. Але люди тримаються, дух є.

У місті багато антипутінських графіті на стінах. Чого раніше не було. І я певний, що стирати їх не будуть. Є і незвичні графіті. Скажімо, побачив таке: «Читайте Кропоткіна». Це був такий російський анархіст в середині XIX століття. Уявляєте?

Кобза: Скажіть, які контрасти помітні, коли приїжджаєш із Канади в Україну. Які відмінності?

В.К.: По-перше, якість доріг явно не на користь України. Здається, за останні років двадцять дорогами не піклувалися. По-друге, правила переходу через дорогу. В Канаді всі переходять винятково на зелене світло світлофора. У Сумах люди переходять вільно, де хочуть, світлофорів майже немає. Авто і пішохід розминаються буквально на метр. Мені просто моторошно це спостерігати. Але така тут прийнята норма. По-третє, для інвалідів і літніх людей ніякого обладнання – ані пандусів, ані рівних тротуарів, ні кнопок для переходу дороги. Взимку мало чистять сніг і лід, літніі люди падають і отримують травми.

Загалом виникає відчуття спартанського суспільства – ти маєш бути молодим та здоровим, інакше це вже твоя особиста проблема. Домінує культ чоловічої сили. Це помітив не я. Про це ще писала Оксана Забужко у книзі «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій».

Ще вражає низька якість води. Якщо придивитися, то вода, що тече з крану на кухні, іржавого кольору. Для вжитку її потрібно фільтрувати, інакше проблеми з нирками гарантовані.

Скажу чесно, порядки на дорогах і вода з крана мене просто лякають.

Із приємного, дуже стрункі жінки, добре одягнуті. Граційна хода, енергійні очі. Одним словом, красуні.

Ще був приємно вражений. Прийшов на футбольне поле із м’ячем (поле асфальтоване). І відразу набігло дванадцять малюків грати у футбол. Поки грали, прийшов навіть якийсь алкаш напідпитку і також попросився грати. Але ми його не пустили, щоб не покалічив дітей і себе. В Україні футбол це святе. А в Канаді у мене поруч з будинком чудове трав’яне поле і ніхто не грає.

Тобто є відчуття, що Україна не так зіпсована цивілізацією, люди більш спортивні і сприймають фізичні навантаження як норму. На Заході це давно не так. Спорт на Заході для дітей за великі гроші (приблизно 5 тис. дол. на рік на дитину за один вид спорту).

Якщо брати до уваги праці Льва Гумільова, то Україна більш молодий етнос, ніж Європа і Америка. А можливо, вся різниця у тому, скільки часу нація прожила у містах.

Ще враження. У місті вже багато років діють кілька якісних кав’ярень. Одна з них –  «Золотий дукат». Горнятко кави коштує три долари, але якість чудова і затишний підвал у львівському стилі. В Сумах 80-х щось подібне уявити було неможливо. Я вірю в богему і тому вважаю, що добрі кав’ярні є необхідним елементом інтелектуальної атмосфери міста.

І найголовніше – в місті є інтелігенція. Можна прийти до художників, чи в релігійну громаду, чи до краєзнавців, чи до журналістів, чи до шестидесятників, чи до майданівців, чи ще у десятки різних організацій –  і скрізь знайти цікавих співрозмовників. Можна говорити про книги, чи про ідеї, чи про мистецтво, чи про політику – є інтелектуали в усіх сферах. Проживши на Заході сімнадцять років, я так і не зрозумів, чи тут є інтелігенція, чи немає. Цілком можливо, що тут існує досить закрите коло, куди емігранту потрапити важко. А можливо, це настільки вузькі академічні кола, що і самі канадці не знають, де шукати собі інтелектуальних співрозмовників. У мене відчуття, що маскультура тут задушила уся і усе. Особисто я спілкуюся з такими ж емігрантами зі Сходу – румунами, поляками, іранцями. Ці розуміють і цінують вільну думку, знають історію, читають і обговорюють. А ось у Сумах усі кола відкриті. Ось це розкіш! В цьому місті я дихаю на повні груди.

Кобза: Події останнього року сильно вплинули на свідомість українців, зокрема, у ставленні до Росії і росіян. Ваші спостереження з цього приводу: що і як змінилося?

В.К. Ви знаєте, яскраво підтвердилася думка філософа Ніколая Бердяєва, яку він висловив ще сто років тому. Він сказав, що у росіян ставлення до дійсності трансцендентне, а не іманентне. Поясню, що це означає. Трансцендентне – недосяжне, незбагненне, не пов’язане з дійсністю, надлюдське. Можна сказати, що Бог – це трансцендентна дійсність. Напротивагу цьому, іманентне – те, що належить обмеженому колу, людське, земне, таке, до якого можна торкнутися рукою, і що людина може змінити. До іманентного належать поля, де ви працюєте, будинки, де ви живете, дороги, якими ви їздите, книги, які ви пишете, і влада, яку ви обираєте. Бердяєв пише: «Иманентным является то, что содержится в пределах данного замкнутого круга сознания; то, что находится за этим кругом, трансцендентно или не существует в этих пределах». Так ось, для росіян їх влада – це трансцендентна реальність, яка ніяк від них не залежить. І мета, яку їм ця влада ставить (скажімо, загарбати Афганістан, Польщу чи Крим, чи боротися за перемогу Світової революції, чи виготовити 30 тис. атомних боєголовок, і т.д.) також трансцендентна. Тому у Росії фактично відсутні вибори влади, преса пише брехню, але натомість є сильне військо, погані дороги і неприбрані сортири. В українців ставленя до дійсності більш іманентне. Ми і владу будемо обирати, і в Афганістан нас не заманиш всякою туфтою на кшалт «інтернаціонального обов’язку», і подбати про свій город і будинок ми можемо самі. Ми ближчі до реальності, до землі, ми віримо у власні сили і у досяжність мети. Як, власне, і вся Європа.

Останні події дуже чітко засвідчили, що росіянам дуже легко вкрутити чергову війну із сусідом, і при цьому у росіян не виникає жодних сумнівів в тому, що їм каже влада. У них немає жодного імунітету до державної пропаганди. Це типово трансцендентний принцип – накази царя не обговорюються, оскільки він «від Бога». Отже, можна констатувати, що за останні сто років у російського народу в цьому принципі змін не відбулося. А сам цей принцип дуже сильно розводить Росію з усім іншим світом. В тому числі, і з Україною.

Ніколай Бердяєв пов’язував російський трансцендентний принцип із тиском необмеженого російського простору на російську душу (в протилежність він наводив приклад про німців). Мабуть, це спостереження актуальне й на сьогодні.

Особисто для себе я знайшов іншу, дещо іронічну, формулу, якою можна продублювати вищенаведену філософську формулу Бердяєва. Звучить вона так: «Все фигня по сравнению с Мировой революцией». Це відома у Росії фраза. Так от, все, що у росіян «фигня» – це і є іманентний принцип. А те, чим є «Мировая революция» – це типово трансцендентний принцип. Сьогодні Путін через телебачення нашіптує росіянам солодку утопію, що «все фигня по сравнению с Русским миром». І росіянам це подобається.

Хотів би також послатися на ще один авторитет. У Джорджа Оруелла є геніальна притча-утопія про російську революцію. Називається вона «Скотське господарство» (Animal farm). Це алегоричний, але дуже точний опис того, що сталося у Росії приблизно з 1905 року до часів пізнього Брежнєва, тобто охоплено період протягом 75 років. Це при тому, що автор помер у 1947 році, і в книзі фактично точно  передбачено майбутній розвиток подій. «Скотське господарство» правильно описує російські архетипи. Тому, хто бажає зрозуміти російський екзистенс, раджу прочитати цю невеличку мудру книгу, з якої зрозуміло, що цей народ ітиме від однієї катастрофи до іншої, і саме через трансцендентне ставлення до дійсності і вузьку історичну пам’ять. На початку 30-х років Бердяєв сказав про Росію: «Нет такой безумной утопии, которая не могла бы стать действительностью». Цей діагноз-застереження актуальний і донині.

Тому, відповідіючи на запитання, що змінилося в українців у ставленні до росіян, скажу, що українці краще зрозуміли думки Бердяєва і Оруелла. А росіяни – ті ж самі, що були й сто років тому. Безнадійно застарілі, якщо робити висновки з погляду ліберального світу.

Мабуть, потрібно окремо сказати і про Росію як державу. Будапештський меморандум, що гарантував кордони України, Росією був віроломно порушений. Женевські угоди, що стабілізували ситуацію на Донбасі, Росією не виконано. Останні Мінські вересневі домовленості порушено, оскільки Росія визнає незаконні вибори що нині проходять у Донецьку. Ще у XIX столітті Бісмарк сказав, що договори з Росією не варті аркушу паперу, на якому вони написані. Росія і нині лишається підлим агресором і порушником міжнародних забов’язань. І тепер так склалося, що ми, українці, маємо самостійно будувати Стіну, що відмежує Європу від Азії.

У мене є відчуття певного розмежування періодів української історії, що відбувається буквально у ці дні. Фактично Радянський Союз не вмер за один день у грудні 1991 року. Певні ментальні прив’язаності існували, культурні стереотипи, геополітичні орієнтири, нерозділена власність, сімейні зв’язки, поняття «старшого» і «підлеглого», і так далі. Москва невидимо продовжувала призначати в Україну чергового «януковича» і свідомо руйнувала нашу державність. Але саме у ці дні остаточно закінчився Радянський Союз, закінчилася Переяслівська Рада, «фюрер»-кукловод вийшов на сцену і ми знаємо його ім’я. Тому нині Україна вільна обирати як геополітичних друзів, так і ворогів. Я передбачаю, що найближчими друзями України стануть Польща і Литва. Тобто буде сучасне відродження проекту Речі Посполитої, але в обмеженому, безпековому форматі.

Хочу також відповісти на питання, яке ви, напевно, не поставите, оскільки це питання у суспільстві чомусь не дебатується. Це питання про ціну війни. Я часто чую, особливо від жінок, таку формулу: «Можна віддати Донбас і усе підписати, аби лишень наших хлопчиків не посилали на смерть». З цим я не можу погодитися. Ми щойно без бою віддали Крим. Чи зупинило це війну? Ні в якому разі. В результаті здачі Криму кримськими бойовиками (включаючи Гіркіна), а також захоплену українську зброю, війну перевели на Донбас і влаштували там новий конфлікт. Якщо ми віддамо Донбас, тоді бойовиків і зброю звідти переведуть у Дніпропетровськ і Запоріжжя. І так через рік від України не залишиться нічого. А далі українських воїнів запишуть у російське військо і надішлють воювати з НАТО. Ось це сценарій Москви. Ця стратегія називається – ефект сніжної грудки. Чим більша грудка, тим більше снігу на неї налипає.

Тепер про ціну. У нас є історичний досвід, який ми вважаємо успішним і морально позитивним. Це Друга світова війна. Ми вважаємо, що в той час СРСР було зроблено все правильно і ціна війни не була надмірною (навіть блокадний Ленінград німцям не здали). Так ось, за перші три місяці війни Червона армія втратила три мільйони загиблими і три з половиною мільйони полоненими (з яких 90% пізніше загинули у концтаборах). Разом – більше шести мільйонів військових втрат за три місяці війни. Населення України складає третину від населення СРСР часів війни. Тобто, якщо рахувати пропорційно і за аналогією, то після трьох місяців війни Україна могла б втратити два мільйони військових, а російські війска могли б опинитися в тридцяти кілометрах від Києва. За аналогією Вітчизняної війни, ми все одно, і в цьому випадку, мали б продовжувати спротив і битися за спаведливо очікувану перемогу. Так учить історія.

Я гадаю, що нинійшій російський агресор нічим для України не менш небезпечний, аніж німецький Вермахт. Це реальний агресор. Я вважаю, що війна між Росією і Україною вже відбувається. Це війна за саме існування Української Держави. Тому і ціна війни має бути відповідною. А тому і наша мобілізація має бути такою ж, як і в той час, коли вершилася доля Сталінградської битви.

Я залишаюся оптимістом, і ось чому. Я розумію що російських військ під Києвом не буде. Порівняємо ситуацію з часом Великої Вітчизняної Війни. У Гітлера була армія в кілька мільйонів обстріляних солдатів. У Путіна – максимум 50 тис. боєздатного війська. У Гітлера була коаліція держав. Росія ж повністю ізольована у світі. У Гітлера була ідеологія, що слов’яни це нижча раса, тому він і йшов їх нищити. Це була жахлива людиноновисницька ідеологія, але зрозуміла обивателю. А Путін заявляє, що українці – братній народ, а Порошенко – законно обраний Президент. З такою ідеологією буде важко продати російському обивателю велику війну з Україною. Спитають, з ким воюємо?

 

У нинішніх обставинах важливо поглянути на російський народ з етичного боку. Що це за народ? Чого він бажає? Чого він прагне в історії? Як він підтримує свою владу і, навпаки, наскільки він готовий сказати їй «ні» в принципових питаннях свого буття. Саме нині у цій неправедній війні з Україною російський народ особливо яскраво висвітлює свою суть. У чому вона? Дам відповідь, як я її бачу.

Російський народ у своїй основі позбавлений совісті. Він не розділяє добра і зла, і більше того, вважає, що і не потрібна йому ця свобода – визначати де добро і де зло. Йому здається, що там, де він замислився над поняттями добра і зла, де він поставив під сумнів курс своєї держави чи партії, там він зрадив сам себе, свою етнічну суть, свою національну силу й ідею. «Русские куют меч победы и не рассуждают», –  так би я сформулював гасло російського народу. Я оцінюю це гасло як гасло варварів-рабів. Це суспільство мобілізованого військового табору, де філософські роздуми, сумніви совісті, «самосозєрцініє» не мають права на існування. І це місце, де кров будь-якого обсягу забудуть і спишуть з рахунків історії, якщо вона була пролита відповідно до санкції російського єдиновласного «властителя» і за покори його «підлеглих». Росіяни не зважили на жертви Жовтневої революції і Громадянської війни (а це 11 мільйонів жертв і мільйони біженців!). Чи ви знайдете у Росії монумент жертвам Громадянської війни? Та навіть думки такої у суспільстві немає. Закопали у землю і забули одинадцять мільйонів своїх громадян. Ленін і Сталін не по локіть у крові, ні! Вони просто купаються у морі крові народів колишньої Російської імперії. А лежать вони на видному місці на Красній площі у Москві і не чути голосу російського народу, щоб викинути цю банду на смітник. Наступний після Революції етап російської історії характеризувався Великим терором Сталіна, в якому, за оцінками істориків, загинуло до сорока мільйонів громадян СРСР. Удвічі більше, ніж від гітлерівської навали! Один Голодомор України (епізод тривалістю у шість місяців) забрав життя приблизно 5-6 мільйонів українців. Ми, українці, пам’ятаємо про нього. Ми не забули своїх предків і ми поставили під сумнів дії тодішньої  влади. А що ж російський народ, який втратив не менше від сталінських репресій? Йому байдуже. На рівні уряду питання репресій не піднімається, а на рівні громадськості питанням пам’яті займається невелика група ентузіастів-інтелігентів, об’єднаних у Товариство «Меморіал». Коли кілька років тому Путін надумав незаконно виселити «Меморіал» із його московського офісу і зробив це при допомозі ОМОНу, ніхто у Росії не встав і не сказав: «Катюги, залиште їх у спокої! Вони єдині святі люди, хто пам’ятає про наших закатованих Сталіним предків!» І ні РПЦ не сказала ані слова на захист, і ніяка ні преса, і ні інтелігенція (за винятком ліберального крила). Всі розмови звелися до обговорення юридичних деталей контракту оренди. Нині я читаю в пресі, що «Меморіл» узагалі юридично ліквідують справа розглядається у Верховному суді. У мене просто намає слів це прокоментувати. Ганьба!

Після сталінського періоду в російській історії розпочалася Відлига. Хрущов зумів частково десталінізувати суспільство, повернути громадян із таборів. Але належної оцінки Революції і Терору зроблено не було. На це Хрущова вже не вистачило. Адже сам він у душі розумів, що російський народ не прийме розвіяння міфу про несвятість свого тирана. Коли йому принесли незаперечні докази того, що в часи свого перебування у дореволюційному Баку Сталін працював на англійську розвідку, Хрущов сказав: «Ви хочете, щоб я оголосив країні, що людина, яка протягом двадцяти чотирьох років керувала партією, була англійським шпигуном?», – і поклав документи до архіву. Навіть Хрущов чудово розумів, що не можна в очах російського народу паплюжити московського вседержителя, яким би він не був. Російський народ цього не прийме. Так Сталін і лишився для росіян героєм і «батьком» Росії. З шестидесятих років до кінця  СРСР у країні з’явилися дисиденти. Солженіцин, академік Сахаров, Буковський, Богораз, Анатолій Марченко, Войнович, професор Орлов, протоірей Олександр Мень – кілька сотень яскравих представників російської інтелігенції, які розпочали яскравий і нерівний бій із системою. Цей бій мав характер етичного спротиву, в його основі було центральне питання – ментальне і духовне звільнення російського народу від пут рабства і диктатури. Це була совість російського народу, яка закликала до самого ж народу згадати про каяття у гріху бездумного послуху своїм тиранам (що Ніколай Бердяєв ще у 30-х роках назвав «бєзблагодатной аскєзой»). Їх заклик до російського народу можна було сформулуювати коротко: «Не будьте рабами, ви – люди. Поверніться до Бога». В українців цей заклик було сформовано ще Шевченком за сто років до згаданих подій, але для росіян це гасло було піднято вперше (принаймні публічно і гласно).

Дисиденти пройшли через страшні випробування – тюрми, табори, психушки, фізичні катування, еміграцію. Ця невелика когорта лицарів залишила здорове зерно, яке пізніше проросло в ідеях Перебудови і повалення СРСР. Тепер питання – хто у Росії згадав цих людей? Де визнання їхнього подвигу? Ви побачили вулицю імені Лариси Богораз? Чи пам’ятника хоч одному дисиденту на площах Росії? Я знаю лише про проспект Сахарова у Москві і про пам’ятник Сахарову у Петербурзі. А поза тим, Росія не віддала належне своїм героям й інтелектуалам, оскільки вони порушували головний принцип російського народу – влада поза критикою, кров не має значення, якщо  вона була санкціонована тираном-вседержителем. І навпаки, якщо влада вказала, що «кров свята», тоді російський народ як один палає «святим гнівом» за «святі жертви».

У вже новітній історії ми можемо пригадати винищення чеченського народу у двох чеченських війнах. З мільйонного населення Чечні було винищено від 150 до 200 тисяч чеченців! Було повністю зруйновано столицю Чечні місто Грозний. Я жив того часу у Москві і не пригадую хоч якогось співчуття до чеченців з боку москвичів. Окрім «Меморіалу» і партії Єгора Гайдара, ніхто не протестував. Потім була війна у Грузії. Без жодного співчуття до грузинів і поваги до сувернітету їхньої держави. А ось у цьому році ми побачили побідоносний «одобрямс» під назвою «кримнаш».

Як людина, що цікавиться російською історією, як громадянин Росії і філософ, я бачу чітку національну традицію і логічний зв’язок, який об’єднує такі віддалені між собою у часі історичні події: публічну страту п’яти тисяч новгородців царем Іваном Грозним, криваву Жовтневу революцію, Голодомор і «кримнаш».

Більше того, передбачаю, що і в майбутній історії Росія наслідуватиме ці ж традиції. Початок традиціям тиранії було покладено монгольським нашестям на Русь, і той ординський тип влади, що склався у Московії від монгольських часів, продовжує існувати і донині. Між Чінгіс Ханом, Іваном Грозним, Сталіним і Путіним нерозривний духовний зв’язок. Це все представники орди – ставки військового командувача. І я не оптиміст, щоб сказати, що на очах нашого покоління тиранічна традиція в російській історії завершиться, а «народ воспрянет ото сна», як два століття тому мріяв Олександр Пушкін. Нинішній російський народ не «воспряне» – сьогоднішній проект т. зв. Новоросії є тому доказом. Але для мене це означає, що потрібно продовжувати святу справу дисидентів, справу Герцена і академіка Сахарова. Спрямування Росії має бути ліберальним, а суспільство – громадським. Визначати часові рамки цієї роботи неможливо. Це не стільки політичний проект, скільки традиція етичного спротиву, пошук нового обличчя майбутньої Росії.

 

Нині я спілкуюся із росіянами. І з тими що живуть у Росії, і з тими, що живуть в еміграції у ситій ліберальній Канаді, уряд якої засуджує нинішню агресію Росії. І ось що я чую як від громадян, так і від емігрантів. Росії демократія не потрібна. Це не наш шлях, – кажуть росіяни наших днів. З’ясовувати усі спірні питання потрібно силою, інакше буде анархія. Америка – «ворог», і саме вона «розірвала СРСР, а нині відриває Україну від Росії». Ми «один» народ. «Американцям потрібна постійна війна», щоб працювала їхня економіка. Путін «рішучий лідер – прагматичний політик». «Ніякої війни між Україною і Росію немає, все це конфлікт бандерівців і українців Сходу». «Російських військ на Донбасі немає». Правий сектор це «карателі, які і ведуть війну проти власного мирного населення». «Якщо Росія втратить Україну, НАТО наблизиться до наших кордонів, тому силовий підхід у сфері безпеки є виправданим». «Кримнаш». «Прибалтам ми ще покажемо».

І, найголовніше, ніхто із них не відкрив сайт «Української правди», не клікнув на гудзик «Русский язык» і не ознайомився із українською версією подій. Росіянин не скаже, скільки українських військових загинуло після підписання Мінських домовленостей, тому що його просто не цікавить, чи відбувається війна з Україною, чи ні, і в чому полягають причини цієї війни. І чи він – росіянин – особисто винен у цій війні. Ось ця байдужість росіян до етичних питань, їхнє рабство перед владою, схвалення у душі військової агресії і загарбань, їхня готовність переступати через будь-яку кров – свою чи чужу – ось ця національна риса знову яскраво виявилася в нинішніх подіях. Сьогодні вони кажуть – української крові немає. А завтра, коли їм повідомлять, що була, вони скажуть – так і потрібно, це кров фашистів. А якщо їм завтра скажуть, що Польща – це Росія, вони з радістю підуть помирати за проект «Полоноросії» (адже відомо, що Варшава була частиною Російської імперії). А скажуть – на Берлін, і підуть помирати за проект «Німецькоросії».

Коли я довго і настирливо допитувався у Торонто у російської емігрантки, колишньої москвички і випускниці Московського університету, де, на її переконання, виправданий кордон між Росією і Україною, то отримав парадоксальну відповідь: «А границ быть не должно». («А кордонів не має бути»). У перекладі з езопівської мови це означає – межі наших територіальних зазіхань не існує.

І ще одне спостереження. Росіянам притаманний політичний нарцисизм. Увесь світ – це фашисти. А вони – росіяни – палкі борці із фашизмом. Їхня держава – Росія – існує. А ось Казахстан, Білорусь, Україна, Азербайджан, країни Балтії, Фінляндія – ці країни під сумнівом, оскільки це молоді держави.  Вони ніби є, але завтра можуть піти у небуття. Тобто, російське завжди має найвищий апробат, поза всякими міжнародними договорами і міжнародним правом. Це політичний нарцисизм, який, мабуть, є наслідком Трансцендентного принципу, про який я казав до цього.

Особисто у мене є претензії до українських інтелектуалів. Чому ми не пишемо про етичні причини конфлікту, про російську душу? Адже це дуже важливо, щоб хтось звернувся до росіян і пояснив їм з українського боку нашу історичну аргументацію, пояснив їм українську душу. Чому не написати звернення до російського народу, не виставити його в інтернеті і зібрати підписи, скажімо, десяти мільйонів українців. Можливо, це б уплинуло на події. Де Оксана Забужко, де Юрій Андрухович? Історія вчергове підняла свою завісу, і ми побачили істину. Неприглядну, жорстоку, але істину. Чому не зробити цю істину надбанням двох народів? Нібито на словах досі братніх (але чи не було лукавства в цьому братстві?)… Я б виступив за таке звернення до російського народу проти війни. Останнє звернення Левка Лук’яненка, опубліковане «Українською правдою», є кроком у правильному напрямку, але це звернення до українців, до української влади. А необхідне звернення до росіян – не будьте катами, не паліть мостів Ярослава Мудрого! І зібрати десять мільйонів підписів. А далі – поширювати це звернення через діаспору у Росії. Хто б взявся за цей проект?

 

На світлинах: Крокують курсанти. День визволення міста Сум. Учителька української мови Юлія викладала мову у Севастополі. В цьому році стала біженкою і викладає у Сумах. Митрополит Сумський Онуфрій (великий прихильник «Русского мира») виголошує промову. Труни загиблих воїнів. Після панахиди коло театру ім. Щепкіна. Городяни аплодують кожній труні. Петропавлівський цвинтар. Прощання з воїнами на Петропавлівському цвинтарі. Городяни кидають грудку землі у кожну з могил. Виступ перед громадою Католиків м. Сум. Краєзнавець Борис Ткаченко. Сумська обласна наукова бібліотека.  Можна бути певним що це графіті на Петропавлівській протримається довго. Праворуч Віктор Казбан. Ліворуч — пан Валерій, який провів чотири місяці на Майдані. Президія Ради Майдану. Скульптор Олег Прокопчук працює над головою В.Коломацького. Сумчани займаються йогою у парку коло проспекту Тараса Шевченка.

 

Додатково:

http://www.magister.msk.ru/library/philos/berdyaev/berdn089.htm

 

http://www.svoboda.org/content/article/25203729.html

 

http://book-online.com.ua/read.php?book=6590

 

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%96%D1%87_%D0%9F%D0%BE%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D0%B8%D1%82%D0%B0

 

http://www.pravda.com.ua/columns/2014/11/8/7043522/

 

 

Запись опубликована в рубрике Новини з інших джерел. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий