«Я мав трьох друзів…» Сумська інтелігенція 70-80-х та її внесок у визвольний рух у спогадах

Визвольний рух на Сумщині періоду 70-80 років минулого століття – велика біла пляма в її історії. Ми майже нічого не знаємо про середовище інтелігенції, яка   за два десятиліття до проголошеня Незалежності  боролася за українську справу. Заповнити цю лакуну узявся директор сайту «Кобза» Василь Коломацький, який зараз живе і працює в Канаді, і якого, за його визнанням, зробило патріотом України саме середовище сумської інтелігенції тих років. Отож, хто були ці люди, які ідеали сповідували, якою  бачилася їм українська справа і   які завдання перед собою ставили, – в інтерв’ю Василя Коломацького з відомим громадським активістом Віктором Казбаном.

Давайте почнемо із загального опису середовища інтелігенції 70-80-х років міста Сум. Хто входив до активу, в яких формах гуртувалися українські інтелігенти, які завдання ставили, як обходили жорстку цензуру?

– Що саме являли собою Суми − обласний центр Української Радянської Соціалістичної так званої Республіки наприкінці 70-х – 80-х років минулого століття… Це було типове провінційне місто московської імперії совєцького союзу. Саме типове. В цей період тут налічувалось близько трьохсот тисяч населення. Водночас, можна сказати, що місто було абсолютно совєтізоване і повністю зрусифіковане.

Так, зокрема, в освітянській мережі із 29 шкіл не залишилося жодної україномовної школи. Наголошую: жодної україномовної школи на місто з 300-тисячним населенням! І політика русифікації довела до того, що Суми стали чи не лідером саме у проведенні цієї промосковської політики. Я не відкрию великої таємниці, що йшло в цілому до тотальної асиміляції українців і до перетворення їх в оту масу совків – совєцьких людей.

Сумська інтелігенція в той час була в основному представлена російськомовним сектором, якщо можна так сказати. Це, перш за все, представники вищих навчальних закладів, яких тоді у нас налічувалось три: університет, педагогічний та сільськогосподарський інститути. Це була, умовно кажучи, наукова інтелігенція. Я б не назвав це наукою – це була псевдонаука, виходячи з того рівня знань, якими володіла ця інтелігенція і які знання вона передавала в цих провінційних вишах студентам. Як відомо, на той час не лише європейські країни, але й інші країни – так званої народної демократії, не визнавали дипломів у студентів, які завершили навчання в наших вищих навчальних закладах. А Суми, напевно, були лідером в тому числі.

Найбільш, я б сказав, яскраво забарвленими в українські національні відтінки були представники сумської творчої інтелігенції. Їх було небагато – було дуже мало. Але це були дуже колоритні представники, колоритні постаті саме отого українського відродження, яке залишилось від часів шістдесятників, яких усіх розігнали, як відомо. Але симпатики залишилися – і в нашій області, і в самих Сумах.

Творча інтелігенція – це, насамперед, представники художніх кіл: зокрема, Спілки художників. Так сталося, що їхнє приміщення знаходилося в центрі міста і туди наче магнітом притягувало тих небагатьох українців, які ще були в місті Сумах. Яким чином? По-перше – виставки, вернісажі. І, як на диво, представники творчої інтелігенції, такі як Віктор ГрицайАнатолій ІвченкоОлег Прокопчук – були художниками з яскраво вираженим національним колоритом – у своїй творчості перш за все. Коли проходили вернісажі їхніх виставок, то викликали громадський і національний резонанс. Зрозуміло, що відвідувачі виставок цікавилися й особистостями авторів, зокрема, тих, яких я назвав. До них ще можна додати й скульптора Леоніда Чемена, художника Миколу Маринича.

На відміну від офіційної Спілки письменників, були такі неформальні автори (хоч їх було небагато), як Микола Данько – це був рівень всеукраїнський. Він не був і не міг бути членом Спілки письменників, адже був яскраво вираженим українським дисидентом, другом Віктора Некрасова та В’ячеслава Чорновола, Михайла Осадчого, братів Горинів. Саме він представляв оту когорту радикального крила української творчої інтелігенції, яка стояла на позиціях шістдесятників. Сюди слід додати і лебединського письменника Бориса Івановича Ткаченка, який і до цього часу творить. Він сам більше публіцист, має унікальні роботи на тему Голодомору, досліджує питання знищення українських церков, української релігії. Можу багато говорити саме про цих людей. Оце і все.

Микола Данько

Щодо Спілки художників, то вони були більш відкритими, їхнє середовище було більш демократичним. Тому до них тягнулися наші друзі, які вважали себе українцями, спілкувалися українською мовою – на той час це було дикувато для Сум. І ми познайомилися (можливо, з середини 70-х років) і з Анатолієм Оврамовичем Івченком та Анатолієм Володимировичем Саєм – одним із ведучих архітекторів області, випускником Київського архітектурного інституту, і, звичайно, з Анатолієм Васильовичем Коломацьким – науковцем, який був корінним сум’янином і близьким саме до творчої інтелігенції. Яким чином? Всі дуже цікавились мистецтвом, спілкувалися між собою. Мене теж запросили, зокрема, Анатолій Володимирович Сай. Це був не гурток, а просто група людей, об’єднаних, перш за все, цінностями українського національного мистецтва, цінностями бачення світу саме через призму мистецтва в цілому.

Можна назвати ще кількох людей: це Володимир Осадчий, який був художником, потім став головою обласної організації Народного Руху України (обраний на Установчій крайовій конференції НРУ, що відбулася 30 червня – 1 липня 1990 р. – Авт.), і вже названі митці Прокопчук і Чемен.

Дуже виділявся творчим піднесенням і тонким, вимогливим  ставленням до себе скульптор Олег Прокопчук. Він і досі працює. Закінчив Московський художній інститут, був знайомий з Ернстом Неізвєстним і працював у нього. Одним словом, він ніс саме високу культуру, яка вже перегукувалась не тільки з т. зв. соціалістичним реалізмом, але і з елементами модернізму. Його роботи відрізнялися від будь-яких. Отже, до цього часу він ваяє, ліпить і саме остання його робота, яка мені особисто подобається, це – пам’ятний знак жертвам Голодомору в Сумах. Він з нашого товариства, підтримуємо зв’язки до цього часу.

У Недригайлові за наказом влади були замальовані фрески сумського художника Грицая. Мені відомий цей епізод. Я вже говорив про Віктора Грицая, у мене теж є кілька  його робіт. Це був яскраво уособлений представник саме отого українського національного відродження. Він сам виходець із майстерні відомої української художниці Тетяни Яблонської. В його роботах виразно була представлена саме україніка.

Віктор Грицай

Так от, у Недригайлові, у місцевому Будинку культури, ідеологічні працівники Сумського обкому знайшли «націоналізм» у фресках його роботи. Я маю фотокопії цих робіт, вони є на Вікіпедії в біографія Грицая. В чому там був «націоналізм»? Грицай написав кілька епох – Київська русь, козацька доба, часи Шевченка, революція, Друга світова війна (ковпаківці) і радянський час. І скрізь він намалював кремезні чоловічі постаті з вусами. Одні у кольчугах, інші у жупанах, і так до наших днів. Таким чином, він художніми формами вказав, що нація не змінюється, це ті ж самі українці, що були з часів Ярослава Мудрого, автохтони на власній землі, із своєю гідністю господарів і захисників землі, тобто він вказав на тяглість українського етносу. Це не влаштувало Москву, яка вважала що радянські українці нічим не відрізняються від росіян. В результаті, надійшла директива зі Сум – роботу Грицая не приймати. І за наказом фрески замазали.

Для Грицая це був великий моральний удар, внаслідок чого він був змушений виїхав із Сум до Одеси, де за пару років помер від раку.

Ось на цьому рівні велася боротьба ідей. А фрески між іншим, можна було б відмити і поновити, але даний будинок не має власника і не використовується. Московські холуї від Києва до хутора Великі Будки затято реалізовували  комуністично-імперську насильницьку політику в усіх сферах життя тих часів. Про будь-яке громадське нонконформістське життя тих часів та ще в українській майже вщерть зрусифікованій атмосфері не могло бути й мови! Тільки кухонні дискусії. Митці лише в завуальованій формі могли хоч якось самореалізуватися в творчості. Як це було і з Віктором Грицаєм, чи тим паче – з українським  поетом-дисидентом Миколою Даньком.

– Розкажіть які були форми «прослушки» інтелігенції в той час, який вівся контроль з боку КДБ за неформальною інтелігенцією. Чи це питання досліджене нині, чи потребує свого дослідника?

Про якісь організації не могло бути й мови. Всі ми вважали себе дисидентами. Слідкували уважно за подіями в Києві, слідкували за московським правозахисним рухом, зокрема, діяльністю Андрія Дмитровича Сахарова та його однодумців. Слухали радіо, обмінювалися думками. Ми чудово знали, що наші телефони прослуховуються і саме якихось крамольних, відвертих тем публічно не звучало. Але під час спілкування (і я не думаю, що це було якоюсь винятковою подією для Сум чи якихось інших регіонів України), таке було. Нам було цікаво жити, були спільні теми. Був, уявіть собі, «катакомбний» період відродження в Сумах. Чому саме «катакомбний»? Тому, що в центрі міста, в приміщенні Спілки художників у підвалах були спеціальні майстерні з високими стелями, де працювали і архітектори, і скульптори. І тут раз на тиждень, інколи рідше, збиралися люди. Згадували Тараса… Тут панувала творча атмосфера, стояло повно скульптур, висіли картини, народні примітиви, лежали художні журнали, були посмертні маски – Бетховена, Шевченка. Роботи були як початі, так і завершені, були ескізи. Приваблювала особливо україніка. І зараз переді мною стоїть образ Марусі Чурай роботи Олександра Лютого. Кожний із сумських скульпторів бажав віддати шану Тарасові. Практично, кожен із них мав власну роботу Шевченка, Олександра Олеся – нашого земляка. І ми коли потрапляли в це середовище, забували, що є представниками отієї захланної, набридлої усім системи, в якій варилося тогочасне совєцьке життя. Спілкування було вільним, на вільні теми. Хоч ми розуміли, що КДБ, звичайно, цікавиться нами.

Яким чином це було… Зокрема, Анатолій Васильович Коломацький – вічна йому Пам’ять, розповідав про такий епізод. Його викликали повісткою до КДБ  (а він на той час був доцентом Сумського сільськогосподарського інституту). Прийшов він на вказану годину і довелося сидіти чекати чотири чи п’ять годин. Він був розумною людиною і усвідомлював, що то була психологічна обробка. А одним із питань було таке: «Які у вас стосунки з дисидентом, антисовєтчиком Миколою Даньком?» Він мені розповідав, що відповів дуже просто: «Добросусідські». Потім запитують: «Як ви охарактеризуєте лікаря Казбана?» –  тобто, мене. Анатолій Васильович відповів: «Це – українофіл».

Кожного попереджали. Мене попереджали мої друзі, що мною цікавляться. Цікавий епізод, як попередив мене Валерій Олександрович Олєйніков, лікар, мій колега, що працював у Облздороввідділі, завідував кадрами. Кадри, як відомо, в той час були під пильним оком оцієї репресивної організації: НКВД-КДБ. Олєйніков, зрозуміло, мав відповідні службові зв’язки з цією організацією, таким чином, кілька разів попередив мене про те, щоб «поменше говорив» у присутності трьох-чотирьох осіб на теми, які можуть зацікавити відповідні органи…

Всім відомі формули, як на той час ці репресивні органи слідкували і переслідували саме представників інтелігенції. Уявіть собі: у глухій провінції, де не було будь-якого виходу на Сахарова, на Подрабінека, не було виходу на Українську Гельсінську спілку, все-таки, атмосфера була українською. І як наслідок – сталося так, що саме названі мною творчі люди не займалися громадською діяльністю, вони були активними у своєму творчому житті. Можливо, вони навіть більше зробили у творчому житті для України, аніж громадські діячі, особливо ті, що в лапках.

Я не хочу характеризувати існуюче на той час морально-політичне середовище в цілому в імперії та, зокрема, в її провінціях. В провінціях робилося все можливе для знищення всього українського. І це не новина. Ото саме був невеличкий момент, який нас здружив.

Далі буде…

Передрук за http://kobza.com.ua/doslidzhennja/5902-viktor-kazban-ya-mav-trokh-druziv-anatoliiv-saia-ivchenka-ta-kolomatskoho.html

Запись опубликована в рубрике Новини з інших джерел. Добавьте в закладки постоянную ссылку.